Уоллес Стівенс
Про сучасну поезію

Поема розуму в акті віднайдення
того, чого буде достатньо. Вона не завжди мала
знаходити: сцену встановлено; вона повторює те,
що в сценарії. І тоді театр змінився
на щось інше. Його минуле було сувеніром.
Він мусив жити, вчити промову про місце,
він мусив відчути обличчя мужів свого часу і стріти
жінок свого часу. Він мав перейматись війною
і мав віднайти те, чого буде достатньо. Він мав
звести оновлену сцену. Він мав бути на сцені
і, як хтивий актор, повільно та
з медитацією говорити слова, що у вусі,
в найкращому вусі розуму, повторюють
точно, що воно хоче почути, при звуці,
який, невидима авдиторія слухає,

не для вистави, а для себе, виражені
в емоціях як двоє людей, як дві
емоції стають одним. Актор це
метафізик у темряві, що натягує
інструмент, натягує металеву струну, що дає
звуки, які проходять крізь раптову натягнутість,
що містить розум, нижче якого не можна спуститись,
вище якого не можна піднятись. Вона має
бути віднайденням задоволення, і може
бути хлопцем на ковзанах, жінкою в танці, жінкою,
що розчісує довге волосся. Поема про акт розуму.
(переклад М.Джужук)