Пола Гоукінз - Дівчина у потягу: огляд
Маючи вільний час впродовж зимових свят і повне небажання навантажувати себе чимось на зразок Фолкнера чи Пруста, я вирішив прочитати щось із детективів-бестселерів New York Times. Вибір впав на психологічний триллер Поли Гоукінз “Дівчина у потягу”.
Основна частина розповіді йде від імені Рейчел Вотсон - невротичної алкоголічки, що більше року страждає через розлучення з чоловіком. Сама оповідь являє собою внутрішній монолог, потік свідомості Рейчел, яка постійно обіцяє собі кинути пити а на вечір не може собі відмовити у вині чи віскі. На ранок вона картає себе за вчорашнє. І так впродовж всього роману. Їй соромно, що вона причиняє незручності люб’язній подрузі, що прихистила її після того, як старе помешкання зайняла нова дружина Скотта (колишній Рейчел). Рейчел обіцяє вступити до спільноти анонімних алкоголіків і навіть один раз відвідує їхнє зібрання, але пиячити так і не припиняє. Загалом, Рейчел виглядає доволі нікчемною. Вам же не подобається дивитись на п’яниць, що вештаються вулиця, щось кричать і блюють?
Події розгортаються навколо зникнення жінки на ім’я Меган. Обкладинка говорить “Ти не знаєш про неї нічого. Зате вона знає про тебе все”. Так от, це Рейчел мала б знати все. Вона кожен день їздить потягом до Лондона і роздивляється будинок Меган у вікно, але, насправді не знає про неї нічого, тому, певно напис на обкладинці про інших людей.  Всі знання Рейчел - це лише фантазії на тему побаченого.
Тепер про зникнення. За збігом обставин Рейчел опиняється в цей час поблизу помешкання Меган. Вона могла б бути гарним свідком, як би не була тоді п’яна і пам’ятала щось. Весь роман вона намагається повернути собі пам’ять. Саме спогади Рейчел призводять до розв’язки.
Жанр книги визначають як психологічний триллер, але з останнім словом мені складно погодитись. Це не триллер точно. Детективна частина тут нудна і повільна. Все відбувається в кінці. Хоча зізнаюсь, побачити вбивцею саме цю людину я зовсім не очікував. Для Гоукінз, зникнення Меган - це лише привід щоб історії жінок, яких зламало горе і які самі впоратись з цим не змогли а їхні чоловіки виявились мудаками, що не підтримали їх. Благо є психотерапевт Камаль Абдик, який допомагає піднятись на ноги.
Для чоловіків ця книга буде нуднуватою - ну занадто вже все сентементально. Головну мораль я вже розкрив в попередньому абзаці. Чогось особливо художнього  і красивого тут немає тому виділяти час на цю книгу я б не радив.

Рецензия на статью "О состоянии литературы в Украине сегодня" сайта Leport
http://www.leport.com.ua/?p=176

Уважаемый Геннадий Иванович
Как следует из названия, Ваша статья посвящена достаточно актуальному вопросу сегодняшнего
состояния украинской литературы. Она имеет несколько хороших идей, однако с некоторыми утверждениями я не согласен.
Вы пишете, что «литература – это своеобразный индикатор, лакмусовая бумага, взглянув на которую, можно составить точное впечатление о состоянии общества в целом и его культуры», однако это не так. Еще в первые десятилетия ХХ века творческие люди заметили, что художественное произведение отображает не столько окружающий мир человека, сколько воспринятый человеком образ этого мира. Каждый человек видит окружение по-своему. Это открытие привело к появлению экспрессионизма, который стремится не к воссозданию действительности, а к выражению внутреннего состояния автора.
Вы делите литературу на «хорошую» и «плохую», но почти не наводите критерии классификации. Для плохой это лишь отсутствие красоты слога и стройности изложения, хотя нам известно, что «красота» это субъективное понятие. Красивым в разные эпохи люди разных культур считали разные вещи. О качествах «хорошей» литературы Вы вообще умалчиваете.
Вы говорите, что «за последние двадцать лет население деградировало в культурном отношении настолько, что уже не способно читать и понимать Толстого или Чехова» и предлагаете исправить эту ситуацию учреждением «цензуры которая могла бы отсеивать «плохую» литературу», однако забываете, что в подобных ситуациях есть высокий риск сжечь на костре произведения Э.М. Ремарка или Б.Брехта как это случилось в Германии в 1933 г.
Я надеюсь, что ясно изложил свои мысли и Вы учтете их.

Володар мух
  • Що читаєш?
  • “Володар мух” Вільяма Голдінга.
  • Про Вельзевула?
  • Прошу?
  • Володар мух на давньоєврейській звучить як “Вельзевул”.
  • Ні це про дітей.
  • Певно про дуже поганих дітей.
  • Якщо точніше, про те, як хороші діти стають поганими. Оповідь розпочинається з авіакатастрофи. Літак, який евакуює дітей через ядерну війну розбивається на самотньому острові, який міг би бути раєм. Спершу діти намагаються побудувати своє життя за зразком цівілізованого суспільства дорослих. Вони будують житла, проводять загальні збори, де вирішують важливі питання і чекають поки їх порятують. Вождем обирають Ральфа. Щоб подати сигнал пропливаючим повз кораблям діти вирішують постійно палити на горі багаття. В той же час, інша група на чолі з хлопцем на ім’я Джек, вирішує зайнятись полюванням на диких свиней. Вони виготовляють списи, розфарбовують обличчя сажею, сидять по засідках, бігають лісом, але ніяк не можуть вбити здобич. Ось тут починається конфлікт: Джек наполягає, що для успіху йому потрібно більше хлопців, аби оточити свиню і не дати їй втекти; Ральф говорить, що не може дати більше людей, адже вони чергують біля багаття. Тоді Джек залишає Ральфа і утворює власне плем’я. Після першого успіху на полюванні і загального частування м’ясом майже всі діти залишають Ральфа і переходять на сторону Джека. Лишається лише троє, один з яких - хлопець на прізвиська Хрюша, - має з собою окуляри - єдиний інструмент для розведення вогнища. Саме через них починається війна між племенами.
  • І чим все завершується? Хепіенд?
  • Не зовсім. Двох дітей вбивають. Щоб викурити Ральфа зі сховища, підпалюють ліс. Диму стає настільки багато, що його помічає капітан військового корабля і припливає на острів. Як бачиш, порятунку насправді не має. Війну між дітьми зупиняють дорослі, прибульці з іншого світу, які допустили зло більшого масштабу - ядерну війну.
  • Ця книга руйнує стереотип про невинність дітей. Як бачимо, зло живе в кожному з нас від народження. Хлопці бояться, що на острові може жити чудовисько, змій, який їсть людей, але насправді монстр живе всередині них.
  • Як бачиш, Голдінг не даремно отримав Нобелівську премію за цей роман в 1984 році.


“Не сподівайтесь позбутись книжок”: огляд



Всіх, хто так чи інакше пов’язаний зі словом хвилює, а що ж станеться з  книжкою. Роками футурологи пророчать, що сучасні засоби передачі інформації, як от інтернет, телебачення, радіо, знищать книжку.
Питанню існування книги присвячена книга-діалог між Умберто Еко та Жаном-Клодом Кар’єром “Не сподівайтесь позбутись книжок”. Для них безсмерття книги - доконаний факт. “Книжка - це як ложка, молоток, колесо чи ножиці. Один раз винайшли - і покращити вже неможливо” - говорить У. Еко (с.15).
Як жити в світі, де кількість інформації постійно збільшується? “Газети щотижня пишуть про п’ятнадцять шедеврів, “які не можна пропустити”, і так про всі види мистецтва” - вказує Ж.-К. Кар’єр (с.59). У. Еко згадує про свою теорію децимації. З нехудожньої літератури читати варто лише одну книгу з десяти. В інших варто лише відкрити бібліографію та примітки. Якщо книга цікава, читати її не обов’язково, тому що її точно коментуватимуть, критикуватимуть в інших працях.
Як серед цього океану визначити що є достовірним, а що ні? “Для підготовки домашнього завдання школярі шукатимуть інформацію в інтернеті, не знаючи, чи та інформація точна. І як вони могли б знати?” У. Еко радить викладачам в першу чергу вчити учнів верифікувати інформацію, а не просто запам’ятовувати (с.58). Ж.-К. Кар’єр, в свою чергу, говорить, що “професія верифікатора стане звичайною” (с.60).
Не менш важливою є проблема пам’яті, адже пам’ять це не лише збереження, а й забуття. Сучасні технології дозволяють записувати надзвичайно велику кількість інфорамції. Ми можемо зберегти майже все, але чи воно того варте? Якби історик міг знайти імена всіх учасників битви під Ватерлоо, чи було б це корисно? І що з цієї інформації має пам’ятати освідчена людина? У. Еко вказує, що дійсно, зараз немає сенсу зберігати багато відомостей в своїй голові, адже їх можна записати. Так само не потрібно вчити табличку множення, коли машини рахують швидше за людей, але завжди залишається проблема наших “гімнастичних” здібностей. Пам’ятати корисно для мозку.
Як бачите, У.Еко та Ж.-К. Кар’єр в “Не сподівайтесь позбутись книжок” порушують достатньо цікавих питаннь як розвитку книги, так і інформації загалом.


Сомерсет Моем “Падіння Едварда Бернарда”: огляд




Останнім часом інернетом мандрує ідея, що капіталістичні цінності, такі як кар’єра, репутація, гроші, слава, насправді не варті нічого. Сомерсет Моем говорив схожі слова, перш ніж це стало мейнстрімом.

“Падіння Едварда Бернарда” - це історія юнака, який їде на Таїті, щоб заробити грошей, торгуючи копрою, та одружитись на коханій пані і замість успіху втрачає здоровий глузд. Чи це подіяло так жарке таїтянське сонце, чи солона морська вода, чи особливі напої тульбільців - хто-зна?, але хлопець відмовляється від своїх старих планів на життя. Строгий костюм джентльмена він міняє на невелику пов’язку, місце в торгівельній конторі на посаду продавця дешевої тканини, прекрасну біляву пану на тубільну дівчину. Він залишає світ, в якому треба поспішати на службу, працювати година за годиною весь день, потім летіти додому, обідати, їхати в театр і так безкінечно. Ні, тихе життя осторова значно краще, гори, осяяні заходом сонця, красивіші за висотки, пов’язка зручніше костюму, таїтянка вірніша принцеси.